Техніки вишивки та її виражальні засоби. Вишивка українців Закарпаття.

Народна вишивка – поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому орнамент виконується ручним способом на різних тканинах та шкірі. Цей вид мистецтва виник дуже давно, його корені сягають глибокої давнини, а його розвиток ніколи не припинявся. Невідомі народні умільці виробили різноманітні техніки вишивання, які згодом стали традиційними, передавались від покоління до покоління і через століття дійшли до наших часів.

В умовах панування в Закарпатті XIX – початку XX ст. патріархального укладу життя більшість речей домашнього вжитку виготовлялось господарем та його сім’єю. Майже у кожній хаті ткали полотно, шили та вишивали одяг і побутові речі. Вишиванням майже виключно займались жінки, а вишивкою на сукні та шкірі – чоловіки. Дівчата оволодівали навиками вишивання ще в ранньому віці. Готуючись вийти заміж, кожна дівчина вишивала кілька десятків сорочок: повсякденних, святкових, на весілля та навіть на смерть, тобто для потреб впродовж усього життя.

Традиційна народна вишивка українців Закарпаття XIX – першої половини XX ст. наділена великим арсеналом технік вишивання. Від матеріалу, вишивальної техніки, колориту залежить художній образ вишивок. Художній лад вишивки також залежить від використання матеріалів та їх якості. Техніка вишивання обумовлює використання тих чи інших орнаментальних мотивів. У залежності від того, чи вишивають на полотні прямого переплетення і враховують структуру полотна при вишиванні, чи вишивають по домотканому сукні, шкірі, полотні фабричного виготовлення, змінюється художній лад вишивки. Величезна кількість вишуканих взірців вишивок у запасниках музеїв свідчить про добре відчуття вишивальницями матеріалу. Вишивальниці передбачали кінцевий результат виробу. Матеріал і техніка вишивання завжди впливали на художній рівень вишивки.

Техніки вишивання дуже різноманітні. Назви окремих її видів безпосередньо пов’язані із способами нанесення стібків на тканину. Стібки утворюють елементи узору, з елементів складаються мотиви, які можуть повторюватись і утворювати викінчений орнамент. Вишивальні техніки класифікують на рахункові і нерахункові. При рахунковій техніці вишивальниці рахують нитки основи полотна, а при нерахунковій техніці вишивання виконується за заздалегідь нанесеним рисунком.

У техніці вишивки Закарпаття виділяються локальні особливості. Це пов’язано з різними побутовими умовами селян у гірських і низовинних районах краю. У гірських районах краю в одязі широко використовувалось домоткане полотно і сукно, а у вишивці – вовняні і конопляні нитки. Ведення скотарського чи скотарсько-землеробського господарства визначало характер побуту українців закарпатського високогір’я. Це також відобразилося на традиції декорування народного вбрання, способі вишивання та його художній організації. Окрім того, вже з середньовіччя населення високогірних районів Закарпаття мало тісні культурно-історичні зв’язки з Галичиною. Це позначилось на локальній своєрідності технічних та технологічних особливостей у вишивці гуцулів, бойків і лемків. Впродовж майже всього XIX ст. у місцевій вишивці використовувались матеріали домашнього виготовлення. Це накладало відбиток на художній лад місцевої вишивки. У передгірській та рівнинній природно-географічних зонах, населених етнографічною групою українців-долинян, із значно теплішим кліматом і переважанням землеробського чи землеробсько-скотарського господарства, також сформувались локальні особливості народної вишивки. Вони Формувались на основі давніх традицій та в результаті контактів з етнографічними групами карпатських українців – гуцулів, бойків і лемків. Певний вплив на формування локальних особливостей технік вишивання долинян мали також їх контакти з словаками, угорцями, румунами.

Наприкінці XVIII – на поч. XIX ст., коли сформувались типи місцевих одягових строїв, викристалізувались і основні технічні прийоми вишивання. Розвиток технік вишивання прямо пов’язаний з пошиттям одягу. Стібками не лише зшивали, а й оздоблювали одяг. Головними вимогами до народного одягу були міцність, доцільність, практичність і краса. Першорядними критеріями в оцінці естетичних якостей одягу були вишивки. Народні майстрині ніколи не імпровізували з технікою вишивання. Вони дотримувались традиційних технік вишивання, які регулювалися звичаями та естетичними уподобаннями середовища. Лише старанним ставленням вишивальниці до своєї праці можемо пояснити такі якості вишитих творів, як технічна досконалість, міцність, доцільність та вміле використання матеріалу. За естетичними категоріями традиційного народного мистецтва те, що добре, є міцне, а відповідно – красиве.

Успадковані з минулих століть технічні прийоми вишивання не потребують складного обладнання, великого арсеналу технічних засобів і матеріалів. Для вишивання використовуються найпростіші інструменти: голки, наперсток, ножиці, п’яльці. Проте вишивання є трудомісткою працею, що потребує значної кількості часу. Так, один рукав жіночої сорочки «заспульниці» звичайна вишивальниця могла вишити мінімум за 2 тижні. Вишивальне мистецтво не терпить поспішності. Вишивалось для власних потреб та членів своєї сім’ї. Вишивані речі домашнього вжитку, а тим більше вишиваний одяг, не виготовлялись для продажу. Тільки вишитий плечовий одяг, інтер’єрні та святково- обрядові тканини були предметом купівлі і продажу, але вони не виставлялися на ярмарках з іншими предметами декоративно-ужиткового мистецтва. Проте вишивка була одним із найпоширеніших видів народного декоративно- ужиткового мистецтва. Тому вишивальниці не переймалися швидкою наживою. Це не затуманювало їх радості від праці. Зрештою вся праця людей залежала від ритму життя закарпатського патріархального села.

Композиційна і художня виразність вишивки значною мірою пов’язана з техніками вишивання. Досліджені техніки вишивки доцільно класифікувати так: за початковими швами, за лічбою ниток, мережки, з’єднувальними швами, вишивки гладдю, односторонні та двосторонні. Всі перераховані техніки вишивки були розраховані на довговічність. Про це свідчить те, що зазвичай жінки шили собі по декілька сорочок на все життя. Кожна дівчина, старша 16 років, вишивала кілька сорочок для себе і по кілька жіночих та чоловічих сорочок для родичів молодого. Ще й сьогодні деякі літні жінки зберігають по 4-5 жіночих і 1-2 чоловічих вишитих сорочок. У сімдесятих роках XX ст. 93- річна О. В. Ряшко носила сорочки, вишиті у 40-і роки того ж століття. Якщо вишитий виріб розрахований на довголіття, то матеріал повинен бути міцним, а вишивка – гарною, милувати око. С. Маковський, характеризуючи міцність і доцільність виробу, зазначав, що у краси є своя логіка. Вона пов’язує мистецтво з матеріалом, з міцністю, з призначенням – красиве повинно відповідати своєму призначенню. Міцність вишивок забезпечував як матеріал, так і техніка вишивання, використання яких було відшліфовано традицією. Місцеві вишивальниці не експериментували з техніками вишивання. Кожній техніці вишивання був притаманний свій художньо-образний лад. Тому вишивальниці у першій третині XX ст., переймаючи нові художні образи, легко переходили на нові техніки вишивання. Це урізноманітнювало вишивку, робило її художньо виразнішою.

Зародилась вишивка від перших швів на одязі людей. Безперечно, що слово «вишивка» походить від слів «шити», «шов», «зшити». Таке походження слова «вишивка» переконливо обгрунтувала Г. Маслова. Шви мали як практичне, так і естетичне призначення. Ними зшивали різні частини одягу і побутових речей, маскували та оздоблювали місця зшивання полотнищ. Для традиційної народної вишивки характерна велика кількість різноманітних швів, їх близько сотні. У Закарпатті не всі з них рули поширені. У закарпатоукраїнській вишивці найпоширенішими були стебловий («стебелевий») шов, колосковий («кушнірський») шнур, змережуваний шов («цирка»), петлевий («петельчастий») шов, різні види обмітувальних («обметування») швів. Так, наприклад, гуцули Рахівщини швами приховували місця зшивання уставок до полотнища рукава сорочки. У свою чергу долиняни Тячівського, Хустського, Міжгірського, Іршавського і Свалявського районів обметуванням маскували на жіночих сорочках місця зшивання полотншц, а чоловічі святкові сорочки – «лайдані» по швах оздоблювали змережувальним швом, кривульками, зубчиками чи досить широкою мережкою. Такі шви використовувались як для оздоблення сорочок, так і для оздоблення побутових речей, у першу чергу скатерок і серветок.

Збережені у Закарпатському краєзнавчому музеї та Закарпатському музеї народної архітектури і побуту датовані пам’ятки народної вишивки свідчать, що протягом XIX – початку XX ст. техніки нанесення різноманітних швів у середовищі закарпатського селянства залишались незмінними, тобто традиційними. Певні незначні новації у техніки нанесення швів були привнесені лише у 20-40-і роки XX ст. у місцевій народній вишивці були поширені два основні способи нанесення стібків – двосторонній і односторонній. Двосторонньо на тканину наносились стібки такими поширеними в українців Закарпаття техніками: гладь двостороння, гладь пряма, гладь коса, гладь за контуром малюнка, лічильна гладь, вирізування, мережання, рубцювання мережкою, обметування, стебловий шов, цирка, позад голки («стебнівка проста», «шнур») та іншими. При односторонньому вишиванні використовували такі стібки: кривулька, поверхниця, хрестик, петельчатий шов, рубцювання петельчатим швом, низинка, плетінка, кучерявий стег та інші.

Ретельність у виконанні вишивки свідчила про вправність вишивальниці. Збереження традиційних та поширення нових технік залежало певною мірою від активної діяльності вишивальних гуртків, які у 20-30-і рр. XX століття діяли під патронатом народних шкіл, гімназій, інтернатів, та від певних запозичень і творчої діяльності окремих вишивальниць.

Як правило, майже у кожному вишивальному осередку була одна чи декілька жінок, які своїм мистецтвом впливали на вишивку цілих округів. Для вишивання жінки використовували нитки різних видів: конопляні, льняні, бавовняні, шовкові, вовняні. Їх фарбували природними барвниками та закріплювали оцтом, щоб колір добре зберігався. У XX ст. все більшої популярності набувають фабричні нитки – ірис, муліне, заполоч (бавовняна, штапельна, синтетична).

Вивчення художньо-стильових особливостей традиційної вишивки буде недостатнім, якщо не подати характеристики технік вишивання. Найдоцільніше класифікувати вишивки на лічильні і нелічильні (ті, що виконуються за контуром малюнка на полотні), та односторонні і двосторонні. За рівнем поширеності в українців Закарпаття виділяємо: переважаючі, поширені та рідкісні техніки вишивання.

До переважаючих в українців Закарпаття технік вишивання відносимо: низинку, гладь (пряму і косу), вирізування, стебловий шов, зубцювання мережкою «прутик», вишивання на морщенні («збірках», «збиранка»).

Для традиційної народної вишивки українців Закарпаття XIX – першої половини XX ст. характерна велика кількість різноманітних швів, які наносились на поверхню домотканого полотна двостороннім чи одностороннім вишиванням. За рівнем домінування в українців Закарпаття були розповсюджені переважаючі, поширені і рідкісні техніки вишивання. До переважаючих технік вишивання у XIX – першій половині XX ст. відносимо низинку («низь», «низину»), кучерявий стіб, гладь (пряму, косу), вирізування, стебловий шов, зубцювання мережкою («прутик»), вишивання по збірках («збиранка»). При цьому з середини XIX ст. набула значного поширення техніка вирізування та мережки, а в першій половині XX ст. – гладь.

До поширених технік вишивання в українців Закарпаття відносимо хрестик, виколювання, поверхницю, цирку, кривульки обметування, рубцювання петлевим швом. Особливо популярною з 20-х років XX ст. була техніка вишивання хрестиком в долинян Мукачівщини і Свалявщини та в гуцулів Рахівщини при вишиванні уставок. Техніка виколювання найчастіше використовувалась при вишиванні білого полотна білими нитками.

До рідкісних технік вишивання відносимо гладь за контурами малюнка, лічильну гладь та колосковий шнур («кушнірський шов»), що набули помітного поширення лише протягом 20-40-х років XX ст. При цьому лічильна гладь в українців Мукачівщини і Ужгородщини поширилась лише наприкінці 40-х років XX ст.

Загалом техніки вишивання українців Закарпаття розвивались у загальному потоці розвитку української народної вишивки. їх розвиток прямо пов’язаний з соціально-побутовим життям, культурними впливами міст і містечок та прямими контактами з румунами, угорцями і словаками.

Джерело: Художня вишивка українців Закарпаття XIX – першої половини XX ст.

Автор: Роман Пилип.